«24 лютого о 5 ранку я виїхав із Дніпра на Запоріжжя, мав звідти летіти до Києва з колегою. Ми вже під’їжали до Запоріжжя, коли дружина колеги написала йому про вибухи у Дніпрі. Я розвернув машину й поїхав назад до Дніпра. Під’їжджаючи, я побачив вибухи, вогонь за десь 3-5 км від мого дому, де була моя вагітна дружина і двоє дітей.

Я вивіз родину на дачу, а сам зателефонував друзям, які з 2016 року воювали на добровольчих засадах. Я долучився до них, і вже у перші дні війни ми поїхали до Маріуполя виконувати завдання.

Зараз ми займаємося розвідкою, становимо щось на зразок ДРГ. Вже отримали непогане озброєння, хоча й до того захоплювали ворожу техніку й не воювали з порожніми руками. Наша мета: проводити розвідку, накривати ворога вогнем, а потім просуватися вперед і зачищати село за селом.

Бізнес я відклав у сторону. Якщо чесно, мені зараз все одно на нього. Партнери допомагають, але мені особисто набагато важливіше те, що ми робимо на війні. Коли ми звільняємо село, виходять жінки й, плачучи, просять “не віддавайте нас більше їм” — мені не до бізнесу. І плануємо ми зараз тільки те, де дістати сучасніше озброєння й як швидше навчитися ним користуватися.
 

Адже ця війна — не війна автоматів, а війна інтелектів та просунутого обладнання. Артилерія — боги цієї війни.

За останній місяць ми постійно пересувалися, тому я знайомився з купою нових людей, успішних, класних. У нас всюди такі люди! На початку квітня я написав пост на Facebook про збір коштів на “лелеки”, і за три дні отримав 2 млн грн. Люди переказували від 70 грн до мільйона. Кожна копійка важлива, адже для когось 70 грн — це те саме, що для іншого мільйон.

У війну люди розкриваються по-іншому. Я відчуваю неймовірне братерство у нашій групі. А ще я дізнався, що таке козацький дух. Навколо нас багато різних команд: ЗСУ, добробати, розвідка, Нацгвардія — і ми всі наче змагаємося між собою, хто знищить більше ворогів. Тепер я знаю, що таке Дике Поле.»