Дізнайся першим
Останні події та новини з життя KMBS дізнавайтеся у розділі KMBS Live що знаходиться у верхньому правому куті екрану
Відкрити kmbs liveКоли йдеться про масштабні суспільні зміни, при аналізі чинників їхнього успіху часто залишають поза увагою національну культуру чи простими словами – менталітет. Зокрема, наскільки норми цієї культури «щільні» (tight) – інертні та вказівні відносно суспільно поведінки прийнятної та негативних наслідків за неналежну, чи «гнучкі» (loose) – толерантніші до проявів девіантного мислення й поведінки та без серйозних негативних наслідків за інакшість. Щільність чи гнучкість суспільних норм впливає на здатність суспільства організовано змінюватися і домовлятися, забарвлює ставлення до радикальних реформ (незалежно від потреби у них), калібрує ступінь довіри в суспільстві та визначає характеристики лідерів, які вважаються ефективними. Розбиратися у хитросплетіннях суспільних норм в Україні будемо з використанням доробок американської крос-культурної науковиці Мішель Гелфанд, професорки Стенфордського Університету та авторки численних досліджень суспільних норм у різних країнах.
Суспільні норми – це писані й неписані правила поведінки, вкорінені у суспільстві чи його частині, що скеровують та обмежують поведінку без застосування сили чи вимог законодавства. Ми дотримуємося суспільних норм, щоб мати схвалення важливої для нас групи (розмовно – «бульбашки»), і чим відчутніші, видиміші та шкідливіші наслідки їхнього недотримання, тим «щільнішими» будуть ці норми. Фактично – це наочно видимі прояви національної культури, які ми спостерігаємо через поведінку її носіїв. Наприклад, реакція оточуючих пішоходів на того, хто спробує перейти дорогу на червоне світло в Україні та у Швеції буде різною за проявом (помітили – не помітили) та наслідками (зробили зауваження – не зробили, подивилися з осудом – не подивилися).
В процесі формування національної культури, суспільні норми визначаються, «тестуються» та вкорінюються під впливом географічного розташування (ландшафт, сусіди), клімату, доступу до ресурсів, формування території та встановлення кордонів, щільності населення, доступу до ресурсів та наявності загроз (війн, катаклізмів, пандемій). Тому суспільства, системно загроженіші через колонізацію чи часті війни, суворий клімат, перенаселення та брак ресурсів матимуть «щільніші» норми, ніж суспільства менш загрожені та більш стабільні. Має значення не лишень присутність загроз в історії розвитку країни, а сила, регулярність та тяглість їхніх проявів і руйнівний характер наслідків.
Тож розберімося як «щільність» та «гнучкість» норм національної культури визначає суспільну поведінку – на прикладі низки ситуацій, актуальних для України сьогодні. Зі спектру країн за «щільністю-гнучкістю» суспільних норм, складеному за даними досліджень Мішель Гелфанд, Україна має середній рівень «щільності» норм, як і США, Росія, Естонія, Сингапур і ще низка країн, в чиїх суспільствах є велике розмаїття спільнот (штати, етноси, регіональні субкультури), всередині кожної з котрих існують доволі чіткі правила прийнятної поведінки.
Довіра до людей за межами «близького кола»
Суспільна довіра визначально впливає на успіх та тривалість впровадження реформ та їхні економічні наслідки. Україна, Польща, Франція, Іспанія, Угорщина, Італія мають середньо-низький рівень суспільної довіри (~20-30%) та, відповідно, середню щільність суспільних, а, наприклад, Бразилія, Мексика, Кенія, Індія, Малайзія, Індонезія, Морокко – суспільства з наднизькою суспільною довірою (<10%) і, відповідно, із щільними, навіть вказівними суспільними нормами. Найвищий рівень суспільної довіри в країнах Скандинавії, Німеччині, Нідерландах та Великій Британії (~60-90%). Середньо-високий – у США, Канаді, Австралії (~40-60%). Нескладно побачити, в яких суспільствах за «щільністю» норм найбільший та регулярний успіх мають політики-популісти і «прості рішення та швидкі результати» і де боротьба з корупцією бодай іноді досягає успіху – бодай на побутовому рівні.
Примітно, що схильність довіряти незнайомим людям визначається відчуттям сродності цінностей з ними. Чим вища суспільна довіра у країні, тим більше її мешканців переконані, що їхні цінності притаманні більшості населення. І навпаки, якщо громадяни країни сприймають себе як частину певної «бульбашки», за межами якої безліч різних спільнот з геть інакшими цінностями, суспільство поляризується. На практиці це означає, що «незнайомий» чи «інакший» дорівнює «чужий», «ненадійний» і «потенційно небезпечний», від кого не очікуєш спочатку порядної поведінки. Щоб стати «своїм», потрібно бути «валідованим» представником певної спільноти – через рекомендації надійної людини, зі значним авторитетом чи досвідом взаємодії з «чужим». Чому Спартак Субота не втрачає свою кореневу авдиторію, попри доведену фахову непридатність? Бо фанати його вибирають не за фаховим критерієм, а через довіру як до «свого», а вже через голос, зовнішність чи привабливість трансльованих смислів – справа десята.
Притаманні нашому суспільству «срачі» – теж прояв низької суспільної довіри, за якої чинити треба «ось так», а якщо чиниш інакше, це «погано», «неправильно», «неприйнятно». Однак, якщо ти «свій» – за світоглядною ознакою чи за рекомендацією – то дійти згоди чи зблизитися значно легше, бо підозра в потенційно небезпечній поведінці зникає. Недарма у нас в публічних дискусіях один з найвагоміших аргументів на користь отриманої інформації «я особисто знаю людину, яка це сказала/зробила/бачила». Чому так? Бо українське суспільство дуже розмаїте за кількістю спільнот, доволі консервативне в частині поведінки всередині кожної з них і з ускладненими відносинами чи хибами сприйняття між ними: Захід і Схід країни, міста з унікальними субкультурами (Львів, Одеса, ін.), хто виїхав – хто залишився, чиновники – підприємці це лишень декілька прикладів.
Ще один чинник суспільної довіри – синхронізованість особистих цінностей громадян з цінностями, які провадять формальні інституції в країні. Чим синхронніші ці групи цінностей, тим вищий рівень довіри (у т.ч. до інституцій) у суспільстві, і тим сильніше особисті цінності скеровують поведінку людей – тобто вища свобода поведінки. Коли ж між цінностями громадян та інституцій розсинхрон, люди вимушено діють так, як їх «примушують» інституції, адже поведінка, спричинена особистими цінностями, може сприйматися суспільством як недоречна через її відмінність від «інституційно правильної». Внаслідок виникає до них недовіру й ресентимент і прагнення якомога більш дистанціюватися від їхнього впливу на життя людей. Лишень гляньмо до рівень довіри українців до органів, що збирають та витрачають наші податки і, внаслідок, ставлення до їхньої сплати. Аналогічний приклад – масові явища плагіату і ціла індустрія дисертацій «на продаж», якою активно користуються ті, хто прагне увійти в наукову спільноту, в якій все це відомо, але десятиліттями не змінюється.
Україна знаходиться у групі країн з низьким рівнем суспільної довіри та відчутним розсинхроном між цінностями громадян та формальних інституцій, разом з Угорщиною, Словенією, Болгарією, Італією, Польщею, Словакією, Португалією, Чехією, Албанією, Косово, Кіпром та Росією (показник суспільної довіри <5). Підтверджують нашу низько довіру до інституцій і свіжі дані соцопитування КМІС: «звичайним людям» довіряє 71% українців – це більше, ніж довіряє СБУ (63%), нацполіції (58%), українським ЗМІ (57%), уряду (52%), Верховній Раді (35%) і судам (25%). Більше «звичайних людей» українці довіряють тільки ЗСУ (90%), волонтерам (84%) і Президенту (84%) – з очевидних причин.
Сприйняття стрімких змін і радикальних реформ
Попри наше задеклароване прагнення гармонізуватися регуляторно з Європейським Союзом, ми маємо усвідомлювати, що просто «переписати нормативку» недостатньо, адже схильність громадян дотримуватися законів і вимог залежить від сродності регуляторного підгрунтя з суспільними нормами у конкретній країні. В суспільствах, подібних до України – колективістичних, з розмаїттям «бульбашок» із власними правилами гри, лідерами та цінностями, низькою довірою до інституцій і браком інституційної та регуляторної тяглості, жодна системна зміна не приживеться, доки не буде схвалена, але бодай прийнята кожною спільнотою.
Якщо ж життєво необхідна реформа провадиться примусово, без належного роз’яснення і з суворими санкціями за порушення, в такому суспільстві виникає ефект «тиску соціалізації» – коли частина спільнот приймає зміну, але всередині має утиснутий ресентимент до неї, а інші – починають активно боротися зі зміною, «креативно трактувати» вимоги, публічно критикувати, доки не підпадуть під санкції, якщо такі будуть застосовані. Внаслідок, добровольно реформу мало хто приймає, належне виконання вимог стає можливим лишень під прицільним моніторингом та санкціонуванням, а кількість свідомо ігноручих та порушників зростає. І чим суворішими будуть санкції в такому випадку, тим гіршою буде ситуація зі сприйняттям та виконанням реформи і за першої-ліпшої можливості будуть спроби «відкотити все назад».
І якщо в культурах з "гнучкими" суспільними нормами поведінка, відмінна від практикованої більшістю, не спричиняє негативних наслідків, адже толерантність до інакшості вища і прийнятних способів діяти в кожній ситуації багато, то в культурах із «щільними» суспільними нормами тиск «бульбашки» ускладнює нетипову для групи поведінку. Наприклад, у Данії, Франції, Великій Британії, Швеції спроби радити іншим людям як чинити, що говорити чи писати у їхньому приватному просторі чи соцмережах буде серйозним втручанням в особистий простір, який відчутно підважить відносини між учасниками такого діалогу. Натомість в Україні, Польщі, Угорщині, Болгарії такі «поради» і вказівки, часто непрошені й від малознайомих людей, – невід’ємна частина суспільного дискурсу. А в Малайзії, Пакістані, Морокко та Єгипті неписані вимоги «як жити, говорити і діяти» настільки усталені, що навіть говорити про них зайве не треба, бо наслідки за недотримання руйнівні для особистих зв’язків, на яких тримається здатність досягати життєвих результатів.
То як добитися бажаного прийняття потрібних змін розмаїтими спільнотами, які ще й між собою часто нездатні взаємодіяти? Дослідження доводять, що вірогідність дотримання ново впроваджених вимог зростає за трьох умов:
(1) чітко виписані правила та критерії, з однозначним трактуванням;
(2) сродність (відсутність протиріч) вимог з суспільними нормами (не просто «так треба чинити», а «так прийнятно чинити»);
(3) негативні наслідки недотримання норми наступають не лишень від «авторів» зміни, але й від спільноти, в якій існує порушник.
Наприклад, якщо на побутовому рівні корупційна поведінка у різних формах (хабарі, плагіат, зловживання ресурсами чи службовим становищем, шахрайство, ін.) є, загалом, прийнятною або, бодай, не спричиняє втрати соціального та репутаційного капіталу, лишень суворіші вимоги та санкції не призведуть до істотного зменшення її масштабів. Аналогічно з вконанням норм корпоративного управління в українському державному секторі – доки вони сприйматимуться як «необов’язковими джентльменськими угодами», за порушення яких «нічого не буде», свою функцію вони не виконуватимуть. Адже з зазначених вище пунктів в обох прикладах не виконується третій – де корупційна поведінка вважається соромітною всередині спільноти, чиї члени її практикують.
На діаграмі з European Social Survey видно, що ступінь особистої свободи у поведінці в Україні доволі низька, відтак, українці масово тяжіють до поведінки, яку стимулюють інституції, у т.ч. неформальні («бульбашка», «що люди скажуть», ітп.).
Більш того, якщо вимога, правило чи заборона в межах реформи зачіпають поведінку, що у спільноті вважається «одним з варіантів норми», доцільність змін буде ставитися під сумнів, бо «що тут такого?». Пригадаймо срачі навколо міністрів-плагіаторів, правоохоронців з обшуками у підприємців вдома – при наявності питань до законослухняності обох сторін, навіть скандал з псевдо-скеровувачем ракет у NASA Доржем Бату. В усіх цих випадках значна частина суспільства не вбачала у ситуації серйозної проблеми, а решта – розділялися чітко на два протилежні табори «за» і «проти», в яких далі срачів дискусія не просунулася, а потім обидві теми втратили масову актуальність. Тож перш, ніж вимагати й санкціонувати громадян, полісімейкерам варто обміркувати як культивувати у суспільстві негативне ставлення до поведінки, яку реформа має викорінити.
Критерії «ефективності» і тяжіння до певного типу лідерів
«Щільність» чи «гнучкість» суспільних норм визначає поведінку людей не лишень на макрорівні, вона відіграє вирішальну роль, наприклад, у тому, які лідери у певній національній культурі будуть сприйматися як потенційно ефективні і «привабливі» для делегування їм керівних повноважень.
Так, культури з середнім та високим рівнем «щільності» суспільних норм тяжіють до лідерів, які «швидко приймають рішення» (або так виглядають), «говорять потужні речі» і не прагнуть роз’яснювати послідовникам свою логіку чи покладатися на їхню експертизу, бо «керівник(ця) мусить керувати». Натомість лідер(к)и людяніші та більш орієнтовані на діалог та менш стереотипно «харизматичні» сприймаються як «слабкі», що «витрачають час на балачки, коли треба діяти». В культурах, схильних до «щільності» суспільних норм, можуть багато говорити про потребу у змінах, однак коли доходить до справи – по-справжньому до змін та асоційованих з ними незручностей та самообмежень готова меншість, бо зміни спричиняють перегляд того, «як треба» чинити, а у «щільних» культурах це загроза суспільному договору.
В Україні поєднання колектвізму, «щільності» суспільних норм, турбулентного формування наявних кордонів (різні імперії-завойовники частин території, брак тяглості державного управління) та історчино вкоріненої недовіри до інституцій продукує потребу «ставити лідерів на п’єдестал», «закохуватись» в їх ідеальну версію, про яку лідер часто не в курсі. Прийняти, що лідер(ка) це людина зі своїми вадами і проблемами, в таких культурах складно, і саме «легендований» лідер, що вельими вибірково демонструє свої людські риси, має найсильніший вплив на великі групи людей.
У суспільствах з розмаїттям субкультур (як Україна) найбільшим викликом при впровадженні реформ є формування сприйняття зміни як прийнятної у різних «бульбашках». Адже через «щільність» норм в їх середині готовність до зміни окремих людей не реалізується у бажану поведінку, якщо вона йде у розріз з тим, що є прийнятним у їхній спільноті, і чим спільнота більша, чим впливовіші її лідери, тим істотніше ускладнюється девіантна від «належної» поведінка у ній. І навпаки, системна зміна відбудеться швидше й глибинніше, якщо потрібна для цього поведінка вже притаманна «бульбашці», яка реформується. Пригадаймо норми поведінки у карантині під час пандемії COVID-19 – від заборон до вакцинації – зневагу до яких впливові державні діячі і деякі лідери думок з інших секторів демонстрували відкрито. Вкупі з неструктурованою комунікацією з часто неузгодженими між собою меседжами від органів охорони здоров’я, така поведінка була потужнішим сигналом для громадян, ніж «якісь регуляції, які все одно мало хто виконує». Хоча окремі групи українців намагалися слідувати карантинним вимогам, масово з їхнім дотриманням були серйозні проблеми.
Це означає, що шлях до «наведення місточків» між спільнотами, яким наразі складно конструктивно взаємодіяти, починається з визнання їхніми лідерами потреб у взаємодії і вкорінення цієї думки в спільноті як «нової норми». І навпаки – якщо учасники спільноти знають, що впливові в ній лідери не сприймають чи не схвалюють певну зміну чи позицію, то, навіть за формальної свободи чинити як їм хочеться, в реальності поведінка буде суголосною з «належною».
ДЖЕРЕЛО