[EN]   Що таке мислення? Cкладно дати визначення поняттю «мислення», бо їх є дуже багато - в різних довідниках подається десь пара сотень визначень, подеколи зовсім несхожих між собою. Але якщо говорити в загальному сенсі, то мислення – це сфера, пов’язана зі сприйняттям та обробітком інформації. Кожен з нас це робить щодня з тієї миті, коли дивиться зранку на годинник. Наші рецептори щось сприймають – і щось обробляють… Власне, цим ми й відрізняємось, наприклад, від, котів, котрі прокидаючись, не дивляться на годинник. Важливо відрізняти мислення від свідомості. Дуже часто ці речі вважаються синонімами, хоча це неправильно. Бо свідомість – це такий обробіток інформації, про який ми можемо скласти собі звіт.   Чи існують свобода і відповідальність? Дисципліни циклу, до якого належать science of mind («наука про розум»), нейронаука, когнітивні науки, просунулись дуже далеко. Сьогодні вчені знають про механізми нашої мисленнєвої діяльності більше, ніж за всю історію людства. Але зафіксувати щось (а сучасна наука має для цього величезні можливості) і пояснити – це цілком різні речі. Серед основних питань, які сьогодні обговорюються, – питання джерела мислення. Звідки воно походить? Що є причиною виникнення мислення? Чи існує принципова різниця між мисленням людини і тварини? Одні стверджують, що наше мислення – це просто продовження еволюції тварини. Інші кажуть – це щось принципово нове. І, нарешті, ще одне питання, напевно, найважливіше – чи існує взагалі така штука, як людська особистість, котра мислить та приймає рішення? Вся людська культура побудована на ідеї автономної особистості, а ідея особистої відповідальності лежить в основі кримінального кодексу. Але є дуже авторитетний напрям нейронауки, який заперечує саму можливість існування особистості як автономного центру, що осмислює інформацію та, обробляючи її, приймає рішення; і відповідно, заперечує нашу здатність нести відповідальність за свої дії.    

 

Свідомість – це такий обробіток інформації, про який ми можемо скласти собі звіт

    Як стверджують деякі вчені, наявність відповідальних інстанцій – це ілюзія. Використовуючи дані серйозних досліджень фізіології мозку, вони намагаються довести: карний кодекс давно пора скасувати. Тож, як ми бачимо, ці теоретичні питання мають дуже чітку практичну спрямованість.   Редукціонізм та інтеракціонізм Наука трактує мислення з позицій двох підходів. Першим є редукціонізм (від лат. reductio), який є спробою звести складні функції нашого мислення до простих біологічних функцій. І другий – це інтеракціонізм (від лат. inter + actio). Як стверджують прихильники цього напряму, хоча мозок – це дуже важливо, зводити все мислення тільки до нього, до його фізіології, енергетичних потенціалів та гормонів є повною дурницею. Тобто одні говорять, що мислення це щось дуже просте – щось дуже біологічне, і ми просто не бачимо ще всієї картини. Інші ж стверджують: яку б повну біологічну картину ми б не побачили – все одно неможливо звести складне до простого. Представники кожного з цих напрямів мають дуже серйозні аргументи. Ось як обґрунтовують свою позицію редукціоністи: - не можна заперечувати, що характер і стан нашого мислення істотно залежать від стану систем мозку. Так, хвороба Альцгеймера – це руйнування нейронів білками певного типу. Якщо вона прогресує, наступає розумова слабкість. Тобто все дуже просто: наше мислення – це те, що робить мозок; - на сьогоднішній день складено дуже докладну карту мозку, добре відомо, які ділянки кори (або глибші частини  нашого мозку) за які функції мислення чи організму відповідають. Тому логічно припустити, що, відповідаючи за певні дії, ці ділянки, власне, їх і визначають; - величезна кількість інформації обробляється на підсвідомому рівні. Скажімо, дивлячись на щось і бачачи стабільну картину, ми навіть не підозрюємо, що наші очі здійснюють десятки рухів за секунду,Чому ж ми цього не зауважуємо? Тому що в цей момент відбувається процес «вирізання» непотрібної інформації. Тобто ми бачимо світ таким, яким його препарував наш мозок. Отже, якщо прийняти логіку редукціоністів, то, скоріше за все, наше мислення є функцією мозку. Але, визнавши це, ми також будемо змушені визнати кілька неприємних речей. По-перше, немає ніяких «нас». Наше «я», наша свобода – це ілюзія, котру мозок придумує як корисний адаптаційний механізм. Тому несвідоме – це для нас головне. Свідомість же є другорядною (вона дуже просто вимикається, наприклад, піднесенням магніту до голови).    

 

Ми не фіксуємо світ, як фотоапарат, а завжди сприймаємо його з унікальної точки зору, яку не можна відтворити

    Здавалося б, аргументи редуціоністів важко заперечити, але інтеракціоністи наводять цілком інші дані. Їхнім головним аргументом є наявність суб’єктивних станів. Так, якщо люди дивляться на щось, наприклад, на емблему, то в кожного виникатимуть цілком відмінні образи, жоден з яких не буде тотожним один одному. Ми ніколи не фіксуємо світ, як фотоапарат, а завжди сприймаємо його з унікальної точки зору, яку не можна відтворити. Якщо можна було б перенести своє сприйняття в голову іншого індивіда – проблема управління людьми розв’язувалась би дуже просто. Але кожний стан є суб’єктивним – він тільки наш. Якби мислення можна було звести до мозку, якби воно визначалось тільки  певними реакціями, то, дозуючи хімію чи електрику, можна було б відтворювати будь-який стан. Таким чином, позиція інтеракціоністів є такою: те, що без мозку немає мислення, не означає, що мислення – це тільки мозок.   Паралелізм Рене Декарта Вищезгадані течії не нові в науці. Інтеракціонізм було започатковано Рене Декартом ще у XVII столітті. Він першим підійшов до вивчення нашої мисленнєвої бази по-науковому. Декарт спробував підвести під це фізіологічну базу (хоча ніколи не вірив, що наше мислення зводиться до фізіології). Він чітко відмежовував «машину» нашого тіла, часткою якої є мозок, – від мислення, свідомості, душі (ці три речі він ототожнював). Тіло і свідомість існують паралельно – і в цьому паралелізмі, згідно з Декартом, запорука того, що ми є вільними; що ми приймаємо якісь рішення, несемо за них відповідальність, здатні щось створювати – і що взагалі є ми. Декарт вважав, що управління організмом та сприйняття зовнішніх об’єктів відбувається з мозку через так звані тваринні духи. У центрі мозку є шишкоподібне тіло (і воно справді існує), через яке проходять ці духи. Спрямовуючи їх у різних напрямках, ми отримуємо різноманітні реакції організму. Теорія пам’яті Декарта також суто механічна: у нашому мозку є «фібри», через які  тваринні духи прокладають шлях. Так ми щось пам’ятаємо, а коли цей шлях заростає – то, відповідно, забуваємо.   Експерименти і тлумачення Брюс Худ - один із найвідоміших сучасних нейрофізіологів, які заперечують будь-яку свободу наших дій. Він робить дуже радикальні висновки на основі експериментальних даних. Як стверджує вчений, час карних кодексів минув, бо причина злочинності - у патології мозку, про яку ми ще не знаємо. Я – це ілюзія, всі наші дії зумовлено фізіологічно. Поки що Худ не може запропонувати альтернативну модель організації людства. Але, напевно, це питання часу. І дуже скоро з’являться теорії – як жити у світі, де немає свободи і відповідальності; у світі, в якому ми, як мурахи, здійснюватимемо колективну діяльність, позбавлені ілюзії свободи і відповідальності.    

 

Те, що без мозку немає мислення, не означає, що мислення – це тільки мозок

    Зокрема, Худ спирається на експеримент Бенджамена Лібета, який зафіксував те, про що говорили фізіологи 20 років до цього, а саме – так званий потенціал готовності. Коли людині пропонують спонтанно діяти (в експерименті - натискати на кнопку, коли вона захоче), то приблизно за одну секунду до цього в певній частині її мозку виникає збудження, яке відповідає дії натискання на кнопку. Час між виникненням потенціалу готовності і натисканням становить приблизно одну секунду; а між усвідомленим бажанням натиснути і виникненням потенціалу готовності -– півсекунди. Тобто, як каже Худ, за півсекунди до вчинення дії наш мозок прийняв рішення про це, і ми вже перебуваємо на шляху до дії, хоча про це ще нічого не знаємо. Але чи все так однозначно? Сам Лібет пише, що стан готовності – це наслідок команди, бо людині було дано настанову – натиснути на кнопку. Але найважливішим є те, що півсекунди, котрі відділяють усвідомлення бажання натиснути і потенціал готовності, ще розподіляються. Протягом 300 мілісекунд після усвідомлення  ми можемо прийняти рішення – не натискати на кнопку. Тобто потенціал готовності – це не рок, який змушує нас діяти. Ще одна дуже важлива річ: сутність цього експерименту в спонтанності. Але якщо ми сконцентруємось – то ніякий потенціал готовності не спрацює. Тобто Худ тлумачить дослід дуже акцентовано, випускаючи з уваги важливі дані, які підкреслює експериментатор. Сам Лібет ніколи не стверджував, що потенціал готовності повністю подавляє нашу свободу. Він казав, що так буває, але при цьому людина може приймати рішення, які жодними потенціалами не зумовлені. А наскільки ми здатні протистояти наказам, що спонукають до виявів жорстокості? І чи може повторитись таке явище, як Голокост? Це запитання надихнуло психолога Єльського університету Стенлі Мілгрема на проведення відомого експерименту. Цей психологічний дослід було офіційно представлено, як вивчення впливу електричного струму на запам’ятовування. Частково в ньому було задіяно людей з вулиці, частково - акторів. Перші виконували роль «вчителя», останні – «учня». Якщо «учень» помилявся (а йшлося про запам’ятовування переліку слів), «вчитель» карав його електричним струмом. Коли доходило до 250-300 вольт, актор починав хрипіти, кричати, але експериментатор казав «вчителеві» продовжувати, бо це конче потрібно. Як виявилось, 65% піддослідних дійшли до кінця експерименту. І тільки 12% людей з групи в 60 осіб відмовились. Цей експеримент повторювався в різних країнах, різних контекстах. І завжди результат був приблизно однаковими: 61% – в Америці, 66% – в інших країнах (незалежно від того, це були чоловіки чи жінки). Проводячи експеримент «Третя хвиля», вчитель історії Рон Джонс також вирішив пояснити, як в Німеччині відбувся нацистський психоз. За чотири дні він створив у своєму класі фашистську організацію. А ще один дослід, відомий як Стенфордський тюремний експеримент, також підтвердив, що, опинившись у певних обставинах, звичайні люди можуть вчиняти жорстокі дії. Його учасників (а, в основному, це були «люди з вулиці») «випадково» розділили на в’язнів і охоронців, доручивши їм ці ролі. Зрештою, біля чверті «охоронців» виявили яскраві садистичні нахили. А події почали розгортатись таким чином, що експеримент довелось припинити. Ці експерименти показують: можливості нашої свідомої дії блокуються не стільки мозком, скільки нами самими. У нас самих закладені серйозні програми підпорядкування – відмови від свободи. Єдине, що ми можемо цьому протипоставити – це силу своєї особистості, вольовий критичний імпульс та здатність переборювати ці стандартні програми.