[EN] Поклик до змін Люди, які втілюють зміни, обов’язково мають сильний внутрішній поклик. Леонід Фінберг – не виняток: за його твердженням, він завжди тяжів до книжок. Проте пішов навчатися до Київського політехнічного інституту й понад 25 років віддав інженерній справі. У радянські часи вільно займатися гуманітарними науками було практично неможливо, якщо ти не був у партії. А тим більше – якщо ти єврей чи свідомий українець. До гуманітаристики пан Леонід прийшов у 1970-ті, коли почали виникати молодіжні клуби. Його цікавила українська та єврейська історія, культура. «Саме тоді я вперше почув тих, хто свідомо розмовляв українською. У моє життя прийшли книжки, написані українською, і я почав цю мову вивчати», - ділиться він спогадами. Ці клуби сприяли тому, що пан Леонід почав читати самвидав, а потім – розповсюджувати його серед знайомих. Він читав усе, що міг знайти, - так відбувалося формування його особистості. Перші кроки у видавництві він зробив наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Тоді практично жодної перекладеної української книги у сфері нон-фікшн гуманітаристики не існувало. У той час, як у сфері художньої літератури були чудові перекладачі (Анатоль Перепадя, Євген Попович, Микола Лукаш та інші – хто, по суті, й зберіг українську культуру) – у нон-фікшн гуманітаристиці не було школи перекладу. Пан Леонід згадує: «Наші перші книги сьогодні я навіть не наважився б показувати. Це були маленькі брошури, з помилками. І ми випускали 2-3 брошурки на рік». Сьогодні «Дух і Літера» видає понад півсотні книг на рік. У 2018-му – 60, у 2017-му – 50. А за увесь час існування у видавництві вийшло понад 500 книжок. «Зараз наші книжки – на рівні будь-якого видавництва Європи чи Америки, - пишається пан Леонід. - Приблизно 70% з них - це переклади. Навколо нас сформувалося широке коло перекладачів. Спочатку ми перекладали тільки з французької (бо це спеціалізація Костянтина Сігова, мого партнера у видавництві) та польської (бо я знаю цю мову), а тепер – з 20 мов, включно з давньояпонською, ідишем, івритом». Про складнощі перекладу Пан Леонід вважає: говорити, ніби щось неможливо перекласти українською – неправильно. У якості прикладу наводить проєкт «Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей» - багатотомне видання, метою якого є поглиблення діалогу між різними філософськими традиціями Європи завдяки проясненню філософських неперекладностей, що існують у різних мовах. Пан Леонід впевнений: «Якщо ми змогли перекласти такий словник, один з найбільших гуманітарних європейських проєктів, то впораємося і з іншими книжками».  

Філософи знають філософів, історики – істориків, культурологи – культурологів. А ми знаємо і одних, і других, і третіх

  І додає: «Звісно, є проблеми з перекладом бізнес-літератури. Адже бізнес в Україні у 90% випадків говорить російською, тому українська термінологія не розвивається так, як могла б. Але все одно проблема перекладу вже не є такою глобальною, як колись». На думку пана Фінберга, одна з цілей гібридної війни, яка ведеться Росією проти України, - всіляко дискредитувати усі наші дії: ми – не нація, ми не вміємо створити державу, й книжки ми також не вміємо видавати. «Насправді все навпаки», - каже він. Відродження юдаїки Сьогодні пан Леонід поєднує дві ролі: головного редактора видавництва та директора Центру юдаїки. Він каже про цю свою двоїстість так: «Обидві мої ролі є частиною моєї біографії і моїми життєвими університетами. Юдаїка, яку нам вдалося відновити практично з нуля, допомагає мені (сподіваюся й іншим) сформувати свою ідентичність, спираючись на цінності юдейської цивілізації. А видавнича діяльність дає можливість співпрацювати з найкращими гуманітаріями світу і дарувати суспільству найкращі тексти світової культури». Центр та видавництво випустили вже майже 100 книжок з юдаїки. Наприклад, двотомник «Єврейська цивілізація» — переклад оксфордського підручника на 500 сторінок. Пан Леонід стверджує: «Це видання унікальне й добре написане. А минулого року ми випустили декілька книжок з історії євреїв України та єврейського ортодоксального мистецтва Східної Європи, рекомендованих Міністерством освіти для гімназій. Якби ми захотіли це робити 15–20 років тому, нам навряд чи вдалося б. Це якоюсь мірою підсумок праці, здійсненої за ці роки. Також завдяки Центру та видавництву побачив світ двотомник з коментарями до Псалмів Давидових (початку ХХ століття) від рабина Гіршо  з Німеччини. В українській літературі не було нічого подібного. Це не просто коментарі: рабин розбирає кожен псалом, кожне речення, відповідно до традицій того часу. Це справжня «бомба» для поціновувачів, адже авторитет псалмів високий і в юдаїзмі, і в християнстві». Гуманітарна екосистема Видавництво не є «окремим королівством» – воно працює спільно з багатьма іншими гравцями гуманітарної системи, створюючи міцні зв’язки й посилюючи один одного. Пан Леонід каже: «Наше видавництво спеціалізується на інтелектуальній літературі. Філософи знають філософів, історики – істориків, культурологи – культурологів. А ми знаємо і одних, і других, і третіх». Він запевняє, що перелічувати усіх, з ким взаємодіє «Дух і Літера» та Центр юдаїки, можна дуже довго. Втім, можна виділити декілька великих груп партнерів: - Музеї, галереї. «Частина нашої роботи – презентації та виставки. Ми вже провели до сотні виставок. І у галереях, і в Національному художньому музеї, і у бібліотеці Вернадського.  

У СРСР багато читали, бо у нас не було своєї справи. А зараз ми займаємося тим, що нам цікаво, тому й читаємо набагато менше

  Одна з виставок була присвячена такому феномену єврейської культури, як митці «Культур-Ліги». Фактично це було міністерство в єврейських справах в уряді Петлюри і Грушевського. Воно займалося школярством, бібліотечною справою, була там і секція мистецтва. Туди входили люди, які потім стали всесвітньо відомими. Скажімо, є книжка, видана у Києві у 1920-х з ілюстраціями Марка Шагала. І ніхто про це не знає.  Так само не знають, що у нас збереглися 150 ілюстрованих книжок. Ми усе це виставляли у Художньому музеї й видали два ефектні каталоги», - розповідає пан Фінберг. - Університети, інститути Академії наук. У тому числі - з Інститутом літератури, Інститутом філософії, Інститутом соціології, з відповідними кафедрами Могилянки. Найчастіше така співпраця – це спільне видання книжок, інколи - виставки. - Школи та Мала академія наук. Вона організовує для школярів тижні з певними тематичними активностями (скажімо, однією з тем став дисидентський рух України, Стус і його творчість.) Пан Леонід розповідає, як працює цей проєкт: «На конкурсних засадах приїжджають 20 викладачів та 80 школярів. Ми активно їм допомагаємо. Даруємо книжки, разом складаємо програми таких тижнів. І проходять вони дуже класно: перед ними виступають лектори, показують найкращі фільми, водять на спектаклі. Також ми співпрацюємо з 78 ліцеєм, де є музей Януша Корчака. Ми спільно організовуємо вечори, присвячені Корчаку, видали його тексти, скажімо, «На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться» у перекладі Сашка Ірванця. На мою думку, це те, що має увійти до шкільної програми». - Незалежні центри. Хтось з них займається правами людини, аналізом зовнішньої політики України, окупованими територіями тощо. «Наприклад, ми видавали книгу Всеволода Стеблюка, який вивів з-під Іловайська близько сотні поранених людей. Нещодавно ми передали через нього тисячі книжок для госпіталів, де лікують наших військових», - поділився пан Леонід. - Міжнародні партнери. «Наприклад, у Німеччині ми робили виставку, яка була присвячена культурі Полісся до Чорнобильської катастрофи. Мало хто знає, що Чорнобиль був єврейським містечком. Частиною виставки була культура українського Полісся і єврейського Чорнобиля».  

Навколо нашого видавництва згуртувалось коло інтелектуалів, які є партнерами, порадниками та джерелом ідей для нових проєктів

  - Український ПЕН-клуб, де Леонід Фінберг є членом правління. Наприклад, до 75-ї річниці трагедії у Бабиному Яру Центр юдаїки спільно з ПЕН-клубом проводив низку заходів: 10 різних акцій, не прямо, а опосередковано пов’язаних з Бабиним Яром. «Усі вони проходили у різних локаціях. Один з вечорів, присвячений Корчаку, - у 78-му ліцеї. Інший – у центрі Пінчука, де говорили про Пауля Целана, німецькомовного поета з Чернівців, чия “Фуга смерті” - один з найсильніших текстів про цю трагедію. Третя акція – осмислення пам’яті про Бабин Яр, наскільки вона жива чи нежива, на чому вона тримається, чи не забулась вона суспільством після інших трагедій. А апогеєм стали поетичні читання у Бабиному Яру: українські поети читали свої вірші, читали і вірші на ідиші», - розповідає пан Леонід. - Фестивалі. Скажімо, на Львівському міжнародному літературному фестивалі пан Фінберг організував читання Мар’яни Кіяновської. «Ми видали її книгу “Бабин Яр голосами”, що отримала вже декілька нагород, перекладена російською та польською і зараз перекладається англійською. Вона написала вірші від імені тих, хто загинув у Бабиному Яру. Поетесі це коштувало чимало: вона маже рік не могла прийти до нормального стану. Про той період вона казала: “Це не я пишу, це мною пишуть”». - Релігійні структури, християнські та іудейські. «Наприклад, ми щорічно організовуємо успенські читання, на які з’їжджаються християнські ідеологи з усього світу. А ще провели конференцію, присвячену Шолом-Алейхему, де зібралися найкращі дослідники з різних країн». Завдяки роботі в екосистемі видавництво змогло вирости: зараз у ньому постійно працює 30 людей, воно є одним з найпотужніших незалежних гуманітарних центрів. А навколо нього згуртувалось коло інтелектуалів, які є партнерами, порадниками та джерелом ідей для нових проєктів. Вимоги до себе Пан Леонід зізнається: «Я часто кажу слово «геніальне» про те, що ми робимо. Я справді вважаю, що ми видаємо роботи дуже високого рівня. Нещодавно я купив щоденники Екзюпері, почав читати – і відклав: погано перекладено. А Сашко Ірванець перекладав 30-40 сторінок півроку. Прийшов до мене і сказав: «Я не лінувався. Моя відповідальність перед цим текстом була абсолютною, я не міг сфальшувати». Також у нас є великий проєкт запису спогадів. Свого часу ми записали 4 тис. спогадів людей, які пережили Голокост. А коли переміг Майдан, то записали свідчення 500 простих людей: бійців, санітарів, лікарів, постачальників продуктів. І видали вже 2 томи по 800 сторінок спогадів про Майдан. Книжок про Майдан чимало, але наші, як на мене, найкращі, бо ми не препарували розповіді, а давали свідкам змогу розповісти більш розлого про те, що вони пережили, з мотивами, з протиріччями. Але й коректно відредагували – щоб тексти читалися легко. Тарас Возняк, редактор часопису “Ї” сказав: “Ви ввели цих людей в історію”».  

Я часто кажу слово «геніальне» про те, що ми робимо. Я справді вважаю, що ми видаємо роботи дуже високого рівня

  Бізнес та меценати «Дух і Літера», за твердженням пана Леоніда, не є бізнесовим видавництвом: воно повертає невелику частку того, що вкладає. «І це поширена ситуація у світі, не тільки у нас. Комерційно успішні видавництва часто знаходяться у країнах з більшою купівельною спроможністю, ніж в Україні, і де є більша авдиторія, що має усталену традицію читання. Ми, якщо продаємо тисячу книжок, то радіємо, а в Німеччині, у Франції, США звичні наклади – тисячі екземплярів. Я колись читав, що для американських видавництв типова ситуація, коли 10-15% успішних книжок «витягають» увесь бізнес. У нас приблизно така сама картина: ми перевидаємо десь стільки ж книжок. Скажімо, коли Світлана Алексієвич отримала Нобелівську премію, ми продали 2-3 тисячі екземплярів». Чому ж якісні українські книжки не виходить видавати великими накладами? Однією з причин Леонід Фінберг вважає те, що чимало читачів звикли читати російською, а «Дух і Літера» видає майже суто українською. Але головна причина – настали нові часи. «У СРСР багато читали, бо у нас не було своєї справи, - каже він. - Зараз же ми займаємося тим, що нам цікаво, тому й читаємо набагато менше». У світі інтелектуальну літературу на кшталт тієї, що видає «Дух і Літера», зазвичай видають університетські видавництва, які мають великі фонди. Ці кошти складаються частково з державних, частково – з меценатських. В Україні така практика поки не є поширеною. Тому пану Фінбергу та його команді довелося набути ще одного фаху – з фандрейзингу. Він розповідає: «Зараз Центр юдаїки живе тільки за рахунок фандрейзингу, а видавництво – частково. Ми вже займаємося цим доволі професійно. Працюємо з десятками посольств, бо вони мають фонди з метою підтримки книговидання. У нас є людина, яка займається поданням документів для отримання грантів.  

Ми не хочемо відмовлятися від неприбуткових книжок. Звичайно, є й дитячі видавництва, які набагато успішніші, і дорослі видавництва, які орієнтовані на прибуткові видання. Але ми обрали іншу нішу

  Також є низка меценатів, які добре розуміються на тому, що ми робимо, і вкладають у це власні кошти. Це й організації (kmbs, Infopulse), і приватні особи. Скажімо, якось я читав лекцію, після якої до мене підійшла пані й сказала: «Ви робите класні справи, я хочу Вам допомогти». Ми не хочемо відмовлятися від неприбуткових книжок. Звичайно, є й дитячі видавництва, які набагато успішніші, і дорослі видавництва, які орієнтовані на прибуткові видання. Але ми обрали іншу нішу». Замість епілогу «Ми – ті, хто жив у Радянському Союзі, не мав змоги виїхати закордон, - наче пружини, що занадто довго стискали. Коли настала свобода, ми вивільнилися – і досі не можемо зупинитися. Мої знайомі можуть працювати над одним проєктом, у мене ж – 70-90 одночасно. І поки я буду в силах тримати все це у голові, я буду продовжувати у тому ж темпі», - каже пан Леонід. Текст: Тетяна Кузнєцова