[EN] У якому ви зараз бізнесі? Дмитро Новицький: Понад 10 років я працюю у газовому бізнесі. Пройшов шлях від інженера облгазу до голови правління та керівника компанії «Харківгаз». Це досить велика організація зі штатом 3 тисячі працівників, півмільйона клієнтів-фізичних осіб, 3500 клієнтів-юридичних осіб. На жаль, в Україні електроенергія завжди була товаром, а газ – політикою, тому навколо газової сфери сформувалося чимало міфів. Крім того, наша компанія досить довго була недостатньо представлена в публічній площині, але зараз ми це виправляємо, максимально підкреслюючи нашу відкритість та прозорість. Адже, по суті 104 це така сама екстрена служба як 101 або 103 і ми працюємо для наших клієнтів 24/7. Чому ви пішли навчатися до kmbs? Д.Н.: У мене було декілька причин. Перш за все, я мав певні внутрішні сумніви. Я родом з Кропивницького, закінчив провінційний вуз. І нехай це був фізико-математичний факультет, і я навіть отримав відзнаку – але все одно десь всередині сиділо упередження, що цих знань недостатньо, потрібно спробувати серйозніший виклик і т.д. По-друге, я активно розвивався як менеджер, рухався по управлінських сходах, посів посаду топ-менеджера та отримав можливість керувати понад тисячним колективом та адмініструвати взаємодію компанії з пів мільйоном клієнтів. І хоч я активно займався саморозвитком, багато читав та вчився, мені бракувало системних знань з управління бізнесом. Вперше я потрапив до kmbs на короткий курс з управління проєктами, коли займався впровадженням великого проєкту в масштабі країни. Мені сподобалася форма навчання на кейсах, і тоді я задумався про МВА-освіту. У кінці 2013 року мені запропонували переїхати до Києва та стати заступником голови правління ПАТ «Київоблгаз», і все зійшлося – я вступив до kmbs на МВА.  

Коли потрапляєш у середовище людей, схожих на тебе, які мають справу з такими само викликами, які так само заряджені на розвиток та більший масштаб, – це дуже корисно

  Що найважливіше ви отримали завдяки навчанню? Д.Н.: Для мене kmbs – це бізнес-школа, яка скоріше про soft skills, аніж про hard skills. Це якраз те, що було мені потрібно – візійність, стратегія, системне мислення. Нard skills у мене і так були розвинені: фізмат факультет, аналітичний склад розуму, та й сфера енергетики – хардова. Я знайшов відповіді на певні свої питання. Зрозумів, що не існує універсальних рецептів у житті, такого собі «пластиру», що можна приліпити на будь-яку проблему й вирішити її. Але ще важливіше – у мене виникли глибші запитання до себе. Великою перевагою бізнес-школи також є спільнота. Коли ти потрапляєш у середовище людей, схожих на тебе, які мають справу з такими саме викликами, які так само заряджені на розвиток та більший масштаб, – це дуже корисно. Якщо ж казати про матеріальні результати (а я себе вважаю досить прагматичною людиною), то освіта в kmbs окупилася вже декілька разів.  У чому для вас цінність спільноти випускників? Д.Н.: Школа змінює свідомість, тому kmbs є таким собі «кодовим словом» для тих, хто тут навчався. Хтось з випускників може до мене звернутися з якимось питанням, і я так само. Для мене пароля «kmbs» досить, щоб допомогти людині. Це нормальна практика у світі, адже й у Гарварді часто випускники шукають експертів серед випускників своєї «Альма-матер». Хто для вас меценат і за що він відповідає? Д.Н.: Думаю, меценатство – це такий собі «кваліфікаційний мінімум», гігієнічний рівень для сучасної освіченої людини. Як, чистити зуби зранку. На відміну від благодійності (для мене – це «гасіння пожеж»: виникає якась біда, і ти швидко реагуєш, допомагаєш і вирішуєш проблему), меценатство – це історія про маленькі поступальні кроки, але які суттєво впливають на наше майбутнє. Ці невеликі кроки ведуть до великого результату – гідного суспільства та процвітання країни. Тобто, меценатство – це історія про майбутнє, те, що ти вкладаєш сьогодні, а результат буде потім.  

Благодійність для мене – це «гасіння пожеж», а меценатство – це історія про маленькі поступальні кроки, які суттєво впливають на наше майбутнє

Чи був у вас раніше досвід меценатства? Д.Н.: Якщо благодійністю я займаюсь дуже давно, то меценатство для мене – це щось нове. Я давно про це думав, напевно, навіть мріяв. Особливо сильно хотілося системно допомагати освіті. Для мене це дещо болюча тема. Як і більшість середньостатистичних українців, я з простої сім'ї. Моє юнацтво прийшлося на 1990-ті, родина була дуже обмежена в ресурсах. Не було нормальних підручників, комп'ютерів. Я активно займався спортом (я кандидат у майстри спорту з дзюдо), тоді справжнє кімоно було як скарб, а під час тренувань могли відключити світло – і ми продовжували в темряві. З тих часів у мене сформувалася потреба допомагати талановитим людям із малозабезпечених сімей, щоб у них з'явилася  можливість користуватися хорошою літературою, хорошими гаджетами і, у підсумку, розвивати свій регіон і країну. Так, мій досвід меценацтва почався з розвитку Федерації дзюдо Кропивницького, де я є співзасновником. Ціль зрозуміла – допомагати розвитку дитячого спорту. І от з'явилася ще одна прекрасна можливість – Премія Георгія Ґонґадзе. Чому ви вирішили взяти участь у премії Георгія Ґонґадзе? Д.Н.: Вважаю, що без якісної журналістики не буде розвитку країни. І оскільки ця ініціатива пов’язана з kmbs, то я розумів, що вона поєднує людей зі схожими цінностями. Як вам здається, на якому етапі знаходиться зараз культура меценатства в Україні? Д.Н.: Є такий старий англійський анекдот. У англійця запитали: «У вас такі класні газони й футбольні поля, як ви це робите?». Він відповів: «Поливаємо траву і стрижемо». – «І все?» – «Слово джентльмена, поливаємо і стрижемо. І так 100 років». На жаль, це стосується і зрілого суспільства, і зрілої демократії, і культури меценатства. Нашій країні менше 30 років. Раніше для побудови зрілої демократії треба було приблизно 300 років. Тепер швидкості змінилась, думаю, зараз ця цифра становить 100 років. Але сподіваюся, що у нас можна зробити ще швидше. Подальший розвиток залежить від успішних кейсів, і таким може стати й премія Ґонґадзе.  

Що дорослішими, що зрілішими ми стаємо – то краще розуміємо, що справжнє задоволення приносять не матеріальні речі, а творення

  Як, на вашу думку, має розвиватися премія Ґонґадзе далі? Д.Н.: Мені б хотілося, щоб цей проєкт фундаментально змінив журналістику в нашій країні, адже незалежні медіа – це інструмент громадянського суспільства для контролю за владою. Тому потрібно, щоб премія розвивалася і, можливо, виник якийсь фонд із незалежним управлінням для підтримки талановитих журналістів. Якщо ж говорити про спільноту kmbs загалом, мені здається варто підтримувати і інші ініціативи, спрямовані на розвиток освіти та культури. За рахунок фонду випускників можна було би фінансувати такі проєкти, і спільним голосуванням приймати рішення. Якою, на вашу думку, є мотивація меценатів? Д.Н.: Мені здається, що світ змінюється стрімко, і цінності також змінюються. Я все частіше бачу, що молоде покоління не женеться за грошима. Ці люди, які не налаштовані на споживання, за 20 років можуть стати меценатами. Їм простіше витрачати гроші не на матеріальне, аніж нам – тим, хто багато років ходив в однаковому одязі. Втім, ми теж змінюємося. Що дорослішими, Що зрілішими ми стаємо – то краще розуміємо, що справжнє задоволення приносять не матеріальні речі, а творення. Чи принаймні відчуття, що ти причетний до творення – а не до споживання чи тим паче руйнування. Це і є моя мотивація – брати участь у творенні, бути прикладом для інших. У мене є троє дітей, і мені хочеться бути для них прикладом. Джерело: Відкрита платформа випускників kmbs